Methodological Specificity of Using Solo Scenes as a Director’s Tool for Character Narration in Fiction Film

Abstract

The purpose of this research is to determine the specificity of the director’s use of the solo scene as a dramaturgical element in constructing character and subtext in fiction film; to ground the classification of this technique as a component of director’s methodology; to differentiate between the concepts of “solo scene” and “interstitial scene” in the context of the narrative development in audiovisual works. Research methodology. The study employs the following methods: theoretical analysis (to review source materials on the chosen topic), terminological method (to define the key concepts of “solo scene” and “interstitial scene” within the scope of the research), comparative method (to illustrate differences in the use of dramaturgical tools in selected audiovisual and literary works), hypothetical method (to identify directorial instruments for narrating character through solo scenes), generalisation (to formulate conclusions). Scientific novelty. For the first time, specific narrative techniques used to construct character and subtext within solo scenes are identified. The manifestations of the protagonist in scenes of solitude are studied not as an aspect of the actor’s work alone but as a meaningful director’s statement, where the director serves as the carrier of the film’s conceptual message. Conclusions. This study reveals the functional and dramaturgical differences between interstitial scenes and solo scenes within audiovisual works. It is shown that solo scenes, despite being written into the script and largely dependent on performance, function as a director’s tool for narrating character. Based on examples from character-driven narrative films, this research identifies concrete means of expressing subtext through solo scenes: the character’s solitary action, their existence within space, habit, point of view and atmospheric contrast.Мета статті – визначити специфіку використання режисером соло-сцени як драматургічного елемента створення характеру та субтексту в ігровому кіно. Довести приналежність цього засобу до режисерського інструментарію. Розмежувати поняття «соло-сцена» та «прохідна сцена» в контексті викладу історії в аудіовізуальних творах. Методологія дослідження базується на використанні таких методів: теоретичного (для аналізу наукових джерел з обраної теми), термінологічного (для визначення ключових понять «соло-сцена» та «прохідна сцена» в межах дослідження), порівняльного (для виявлення відмінностей у використанні драматургічних інструментів у межах конкретних аудіовізуальних і літературних творів), гіпотетичного (для визначення режисерських інструментів оповіді характеру в соло-сценах), узагальнення (для систематизації результатів дослідження та формулювання висновків). Наукова новизна. Вперше визначено конкретні засоби оповіді, за допомогою яких автор створює характер і субтекст твору в соло-сценах. Прояви героя аудіовізуального твору наодинці вперше розглянуто не як результат акторської роботи над роллю, а як змістовне висловлювання режисера, що є носієм ідеї фільму. Висновки. У результаті дослідження визначено відмінності між прохідними та соло-сценами як драматургічними складниками, а також їхніми функціями в межах аудіовізуального твору. Доведено, що соло-сцени, попри їхню сценарну зумовленість і залежність від акторського виконання, є режисерським інструментом оповіді характеру. На прикладах ігрових характероцентричних фільмів виокремлено основні засоби вираження субтексту в соло-сценах: дія персонажа наодинці, взаємодія з простором, репрезентація звичок, спостереження героя, контраст атмосфер.